До кісток фараона і зараз люди ставляться з більшою повагою, ніж, скажімо, до живого смертного, бо ці кісточки, що не кажи, а ввійшли в історію. Іноді історія здається мені великим деревом, біля якого юрмляться люди, прагнучи зробити на його стовбурі зарубку. Декому вдається протовпитися й зробити цю зарубку, маленьку чи велику — кому яка під силу.

Слухай, друже, а чом би й нам не протовпитися вперед?

Недавно по дорозі між Харнвортом і якимось маленьким містечком (назва вилетіла з голови) я бачив рідкісне дивовисько: за здоровенним парканом стояла людина. Але яка! Вона височіла над тим парканом метра, мабуть, на два, не менше, сягаючи головою до верхівки клена. Спершу я подумав, що винне бренді, якому того ранку я віддав щедру данину, та щось усе ж таки змусило мене зупинити машину. Невдовзі я почув голос за парканом:

“Поменше швендяй, Піт! Твої кісточки ще надто крихкі”.

Я припав до щілини в паркані і скам’янів. В саду стояла людина неймовірного зросту. Та найбільше диво, що це був підліток, зовсім юний хлопчисько! Уявляєш?

Якби ми з тобою були газетярами, то мали б неабияку сенсацію. Та на який біс нам дешеві сенсації, чи не так? Ось тоді я й подумав: “А чи не можна саме тут зробити “зарубку на дереві”?

Дружище Гарольд, ану пометикуй. Що коли два археологи… А втім стоп — тут потрібна конфіденціальна розмова. Як казала Кет — пам’ятаєш Кет? — розмова на вушко.

Загалом приїжджай. Якщо тебе не звабить моя ідея (а я гадаю, ти схопишся за неї обома руками), то хоч розіп’ємо пляшечку старого бренді.

Безпробудно твій Рей Грегорі”.

З щоденника доктора Клірка

1грудня. Досі не можу оговтатися після тієї жахливої катастрофи. Бідолаха шофер! А жінка… Хто була вона? Звісно, можна було б довідатись у властей, та краще не зв’язуватися з поліцією. Все одно неньки хлопцеві не повернеш. Ми з ним уціліли якимось чудом. Ледве вистачило сил донести малого додому. І одразу ж довелося оперувати.