Пишне волосся розметалося по плечах Сой, сипало іскристими спалахами, і ці іскорки були то золоті, як віхтики степового багаття, то смарагдові, як краплини північного моря, то несподівано гасли в повітрі зграйками виш-нецвіту і враз знову розсипалися пелюстками травневого бузку.

Юліс завмер, приголомшений. Чомусь згадалася далека планета Ліара, яку знайшов під час дванадцятої експедиції зореліт “Арфа”. Там космонавти бачили дивовижного птаха, забарвлення якого змінювалося навіть під подихом леготу. Казали, що цей птах затьмарив своєю красою земного лебедя.

Все швидше рухалася Сой. Вона наче прикипіла поглядом до Юліса, ноги легко, безшумно торкалися барвистої підлоги. І ось вже ураганний фейєрверк, ніби весняне буяння, сипав вогнем, букетами квітів, разками намиста, бризками моря.

Зненацька все стихло. Саме стихло, хоч у залі весь час стояла мертва тиша. Згасла різноока мозаїка, знову спалахнула ніжна бірюза під дахом. Сой стояла посеред сцени, мовчазна, непорушна. І ось тут Юліс подумав, що зараз їй чогось не вистачає. Ні, вона була не втомлена. Струнка постать знов скидалася на статую, вирізьблену різцем талановитого художника. Але чого їй так бракує в цю хвилину?

Він не пішов назустріч, сидів замислений, не в змозі вивільнитися з полону могутніх чарів. Йому здавалось, що не вона, а він щойно вийшов з цього вихору, клубка холодного вогню, і тому по тілі ще й досі повзуть приємні млосні мурашки.

— Тобі не сподобалось? Ти такий блідий! Юліс несамохіть провів долонею по обличчю.

— Ні, русалко. Це…це було прекрасно.

Лише перед самим сном, коли його повіки вже склеплялися, він стрепенувся. Усмішки! Ось чого бракувало в ту хвилину Сой! Він підсвідомо жадав, щоб вона тоді усміхнулась. Це так було йому потрібно! Чому — він і сам не знав. Та вона не всміхнулася, просто вона не вміла всміхатися.