— Що з вами, пане курінний? — злякався хазяїн.

Сорока жив у нього менше місяця, і господар не встиг вивчити всіх його звичок. То звідки міг знати, що пана курінного, коли треба діяти чи приймати якесь рішення, завше чомусь хапає радикуліт — чудова хвороба, коли нею правильно користуватись. Може, сотник Муха й не приніс нічого неприємного, що ж, тоді біль мине, тим паче, що пан курінний давно скаржиться на цю хворобу й знає не гірше за будь-якого професора, як треба лікуватися.

— Нічого, — заспокійливо підвів руку Сорока, та гримаса болю не сходила з його обличчя. — Радикуліт, панська хвороба, прошу я вас.

“Так, — подумав мимоволі, — це тобі не кременецький поштар з його простудами та нежитем, тепер і хвороби можемо мати справжні”.

— Я накажу Зоні, вона нагріє піску… Ще, кажуть, допомагає праска.

Сорока подумав: коли Зоня лікуватиме його, якраз буде нагода показати їй перстень з червоним каменем. Згодився.

Хазяїн поляскав долонями, кличучи дівку, і саме в цей час на веранді з’явився Муха. Не знявши свого гидкого капелюха, пропхався просто до столу, сів і тільки тоді привітався.

Курінний подумав: “Правильно кажуть — з бидла ніколи не буде пана, щоправда, в цього бидла було двадцять моргів землі, що зовсім не мало для лісових країв, але Муха завжди прибіднювався, он піджак який обшмиганий, і сорочка перепріла”.

Нарешті сотник зняв капелюха, налив собі повну склянку й, побажавши шановному товариству доброго здоров’я, вихилив і смачно поплямкав губами. Закусив і тільки після цього звернув увагу на те, що курінний тримається за поперек.

— Радикуліт? — запитав іронічно.

— Хапає, — одповів Сорока, дивлячись ясно й віддано.

— Є звістка, друже курінний…

Хазяїн делікатно підвівся.

— Перепрошую панство, я на хвильку, тільки скажу дівці…

Муха подивився йому вслід байдуже й дістав з-під брудної підкладки капелюха акуратно згорнутий папірець.