— Горе мені й тобі! — зітхнув Тутмос. — В тебе такі заміри, що під ними увігнувся б навіть цей пагорок, якби міг чути й розуміти. А де твої сили… помічники… воїни?.. Проти тебе повстане весь народ на чолі з могутньою кастою… А хто піде за тобою?

Царевич замислився. Помовчавши, він відповів:

— Військо.

— Більша частина його піде за жерцями.

— Грецький корпус…

— Бочка води в Нілі. — Урядовці…

— Половина з них жерці.

Рамзес сумно хитнув головою й замовк.

З вершини голим кам’янистим схилом вони спустилися на той бік пагорба. Раптом Тутмос, який ішов попереду, вигукнув:

— Чи не міраж це? Глянь, Рамзесе!.. Таж серед цих скель криється другий Єгипет!

— Мабуть, це маєток якогось жерця, що не платить податків, — гірко відповів царевич.

Біля їхніх ніг, углибині, лежала родюча долина, формою схожа на вила, роги яких ховалися серед скель. В одному кутку її була невеличка садиба — кілька мазанок для челяді й гарний будинок землевласника чи управителя. Тут росли пальми, виноград, маслини, смоковниці з покрученим надземним корінням, кипариси й навіть молоді баобаби. Посеред долини плинув невеличкий потік, а на схилах гір, на відстані кількох сотень кроків одна від одної виблискували неглибокі копанки.

Зійшовши до виноградника, повного стиглих грон, юнаки почули жіночий голос, який кликав когось, а певніше, тужливо співав:

— Де ти, моя курочко? Озовися! Де ти, моя люба! Втекла ти від мене, а я ж сама напуваю тебе й годую добірним зерном — навіть раби тобі заздрять. Де ж ти? Озовися! Гляди, бо настане ніч і ти не потрапиш додому, де всі коло тебе упадають, або прилетить з пустелі рудий яструб і вирве тобі серце. Тоді марно кликатимеш свою хазяйку, як я зараз кличу тебе. Озовися, бо розгніваюсь і піду, а тобі доведеться повертатись додому самій…