Відомо, що вітрами, які їх нагнали, були вітри-самці, ті, що ніколи не носять дощів, вітри, на яких росте трава, і вони носять її небом, мов бороду. В одному пізньому міфологічному слов'янському джерелі згадується Козяче море, що можна було б розуміти так, ніби якесь море мало назву Хозарського, бо слов'яни називали хозарів козарами. Відомо також, що хозари заснували між двома морями могутнє царство, де сповідували невідому на сьогодні релігію. Хозарські жінки після смерті чоловіків, що загинули в бою, шили подушки для зберігання сліз, пролитих над померлими. Хозари увійшли в історію, почавши війни з арабами і уклавши союз з візантійським імператором Іраклієм у 627 році, проте їхнє походження залишилось невідомим, так само як немає й жодних слідів, що вказували б на те, під яким іменем і серед яких народів слід шукати хозарів сьогодні. Після них залишилось одне поховання на Дунаї, про яке не відомо достеменно, чи справді воно хозарське, і величезна кількість ключів, які замість голівок мали срібні чи золоті трикутні монети — Даубманус

 вважає, що відливали їх хозари. З історичної сцени хозари зникли разом зі своєю державою невдовзі після події, про яку йтиме тут найбільше мови, після навернення зі своєї первісної, не відомої нам віри, в одне (знову ж таки, не знаємо в яке) з трьох відомих і для минулого, і для теперішнього часу віросповідань — в єврейське, ісламське чи християнське. Інакше кажучи, відразу після прийняття нової віри настав розпад хозарського царства. Один із руських полководців X століття, князь Святослав, не сходячи з коня, з'їв хозарське царство, мов яблуко. Хозарську столицю в усті Волги на Каспійському морі руси зруйнували у 943 році, не лягаючи спати вісім ночей, а між 965 і 970 роками знищили й хозарську державу. Очевидці писали, що тіні від домів хозарської столиці ще довго не хотіли зникати, хоча самі доми вже давно були зруйновані.