Аврам Бранкович — чоловік статний, його розлогі груди могли б стати кліткою для великих птахів чи дрібних звірів, на нього часто нападають розбійники, бо в народі ходить пісня про те, що його кості — із золота.

У Царгород він прибув так, як завжди вирушає в дорогу: верхи на високому верблюді, годованому самою рибою. Тварина під ним іде плавно, не розхлюпуючи вина з чаші, закріпленої на її голові. З найранішого дитинства він не спить по ночах, як увесь людський рід, а тільки вдень, і ніхто не може сказати, коли він зробив той гандель і вторгував день за ніч. Але й по ночах, коли він не спить, йому тяжко знайти спокій на одному місці: здається, що чужі сльози стоять йому в горлі, як коневі — запханий силою ячмінь. Тому за столом перед ним завжди ставлять два тарелі, йому подають два стільці і дві чаші і посеред обіду він, буває, раптом зривається і міняє місце. Те ж саме відбувається у нього і з мовами: він не може довго розмовляти якоюсь одною, міняє їх, наче коханок, і говорить то по-волоськи, то по-мадярськи чи по-турецьки, а від одного папуги почав учити хозарську. Кажуть, ніби у снах він говорить ще й по-іспанськи, але після пробудження це вміння зникає. Недавно у сні хтось співав йому пісню якоюсь незрозумілою мовою. Він запам'ятав ту пісню, і, щоб перекласти її, ми змушені були шукати знавця тих мов, яких не розуміє Бранкович. Так натрапили ми на одного рабина, і Бранкович відрецитував йому напам'ять ті вірші. Було їх небагато, і звучали вони так:

Зачувши початок, рабин зупинив Бранковича і продовжив далі сам, прочитавши напам'ять кінець пісні.