З документів судового процесу за спадщину сім'ї Дорфмер, яка жила в XVIII столітті, видно, що «золотий» (отруєний) примірник переходив у цій прусській родині з покоління в покоління: найстаршому синові діставалася половина книжки, а іншим дітям — по четвертині чи й того менше, якщо їх було більше. До кожної частини книги додавалися ще й інші частини спадщини Дорфмер: сади, левади, поля, хати й ставки, худоба, і тому довго ще смерть людей не ставили в залежність від читання книги. Якось, коли впала засуха, а моровиця скосила худобу, хтось сказав хатнім, що кожна книга, як і кожна дівчина, може стати Марою; тоді дух її може виходити у світ, сіяти пошесть і морити все навкруги. Тому в застібку книги треба покласти невеличкий дерев'яний хрестик, схожий на тих, що їх кладуть на уста дівчатам, які стали Марами, щоб їхній дух не покидав тіла і не морочив людей. Так зробили і з Хозарським словником: на його застібку, як на уста, поставили хрест, але стихія розійшлася ще більше, домашні стали задихатися вві сні і помирати. Тоді вони пішли до священика, розповіли йому все як є, і того дня, коли він зняв хреста з книжки, моровиця відразу припинилася. Тоді він сказав їм: остерігайтеся в майбутньому і ніколи не ставте хреста на замок отак, як зараз, коли дух знаходиться поза книгою. Бо тоді від хресного страху він не може повернутися в книгу і виробляє різну чудасію й шкоду. Так позолочена застібка була замкнена, і Хозарський словник десятки років пролежав на книжковій полиці без вжитку. Ночами з тої полиці було чутно незвичний шум, який виходив зі словника Даубмануса, а певні щоденникові записи, написані в той час у Львові, кажуть про те, що в лексикон Даубмануса був вбудований пісковий годинник, зроблений якимось Нехамою, знавцем Зогара, здатним говорити і писати одночасно.