— Шановна пані, — озвався Бругу, — уявляєте, як ми у такому вигляді прибудемо в Нарнію?

— Розумію, — тихо мовила Гвіна (вона мала дуже розважливу вдачу), — але для нас найважливіше — добратися туди.

І хоча план Гвіни нікому спершу не сподобався, врешті його таки прийняли. Проте для нього потрібно було здійснити те, що Шаста назвав крадіжкою, а Бругу — рейдом. На одній фермі тієї ночі зникло кілька лантухів, а инша наступного вечора позбулась в’язки мотуззя. Але рам’я для Аравіси чесно придбали у селі за гроші. Вже добряче стемніло, коли Шаста повернувся зі своєю здобиччю. Хлопець не приховував утіхи. Решта чекала на нього, сховавшись поміж дерев на підніжжі одного з невисоких пагорків, що тягнулись попри дорогу. Коли мандрівники видобулись на маківку скрайнього пагорка, внизу перед ними відкрилась панорама Ташбана. «Я так хочу, аби ми щасливо його минули», — пробурмотів Шаста до Гвіни. «Так, так, і я теж», — гаряче підтримала його Гвіна.

Ще тої-то ночі, добряче попетлявши стежками лісорубів, вони добралися до краю гірського пасма, а невдовзі вибрались на саміську маківку першого пагорка. Унизу світилося вогнями велике місто. Шаста навіть трішечки злякався, бо ніколи такого не бачив. Далі усі повечеряли і вклалися спати. Рано-вранці коні розбудили дітей.

На небі ще мріли останні зорі, траву вкривала рясна студена роса, а ген-ген за морем займався світанок. Аравіса відійшла убік, за дерева, а невдовзі вийшла уже передягнена. У старенькій пошарпаній одежі вона виглядала зовсім по-иншому. Свої речі дівчина сховала у клунок. Обладунки, щит, ятаган, два сідла і коштовну кінську упряж поховали у сідельні торби. Бругу та Гвіна по самі вуха обхляпались і замастились багнюкою. Треба було ще обчімхати кінські хвости. Аравісі довелося знову розпакувати одну з торб, аби дістати ятаган. Це зайняло ще трохи часу і завдало коням болю: було темно, пальці у дітей заклякли від ранішнього холоду, а тому ятаганом орудували доволі невправно.