Шасті, як це не раз траплялося, коли в домі були гості, рибалка тицьнув шматок хліба і витурив надвір. Хлопчина звичайно ночував тоді разом з ослом у тісній повітці, накритій соломою. Та зараз було ще не так пізно, аби вкладатися спати, а крім того, Шасті ніхто ніколи не казав, що підслуховувати негоже: хлопчина сів навпочіпки і припав вухом до щілини у дерев’яній стіні, аби дізнатись, про що балакатимуть дорослі. Й ось що він почув:

— А тепер, господарю, — мовив тархан, — я хочу купити твого хлопця.

— О мій пане, — відповів рибалка (коли крізь щілину долинув улесливий голос Аршиша, Шаста одразу уявив собі, якого пожадливого виразу набуло при цих словах його обличчя), — за які гроші твій слуга, бідак із бідаків, міг би продати в рабство свою єдину дитину, плоть від плоти своєї? Бо сказав мудрець: «Для бідняка дитина — розрада єдина».

— Хай навіть так, — сухо відповів гість, — але инший мудрець сказав: «За брехуном канчук плаче». Не личить твоїй сивині неправда. Хай там що, але цей хлопець не син тобі, бо ти сам чорнявий і на виду смаглявий, як і я, а він русявий та блідолиций, як ті прокляті варвари з далекої Півночі.

— Як каже народна мудрість, — сповільна проказав рибалка, — брехня без ніг, довго не встоїть. Що ж, знай, о мій суворий гостю, що скрайня бідність не дозволила мені одружитися і мати дітей. Але того року, коли Тісрок (хай живе вічно!) вступив на престіл, якось уночі богам забаглося забрати у мене сон. Отож я звівся зі свого ложа в оцій хатині і вийшов на берег моря, аби трохи перейтися й освіжитися. Я дивився на воду, у якій відбивався повний місяць, з насолодою вдихав прохолодне нічне повітря, аж раптом з боку моря почув звуки, схожі на плюскіт весел. Згодом до мене долинув слабкий крик. Невдовзі із припливом на берег викинуло вутлого човна. У човні лежав виснажений спрагою й голодом чоловік, який, виглядало, щойно віддав духа — тіло ще зберігало тепло.