— Та ні. Все гаразд. Принаймні для тебе, — тихо, але з притиском відповіла вона, а потім додала: — Тобі нема чого хвилюватися. Просто мене завжди вносили до Ташбану на ношах, попереду ішла варта, а позаду — раби. І, ясна річ, я одразу отримувала запрошення на учту у палаці Тісрока (хай живе вічно!). А зараз мені доводиться прокрадатись у місто, немов якомусь злодію. Тобі цього не збагнути.

Шаста і справді не розумів слів Аравіси.

Міст закінчувався перед міським оборонним муром. Ковані міддю ворота були розчахнуті навстіж. Сам вхід, доволі широкий і просторий, здалеку здавався навіть вузьким — такі височенні були ті стіни. На брамі з кожного боку стояли три вартівники, обіпершись на списи. В Аравіси мимохіть ворухнулася думка: «Якби вони знали, чия перед ними донька, то вмить витяглися б, як струни, і віддали б честь». Її супутники переймалися лише тим, як пробратися повз варту. Вони сподівалися, що вояки не ставитимуть жодних питань. Їм таки поталанило. Але один із тих, що стояли на варті, висмикнув зі селянського кошика морквину і з гучним реготом пожбурив нею у Шасту.

— Гей, хлопче! Ох і перепаде тобі, коли господар дізнається, що ти поводишся з його бойовим конем як із тягловою скотиною.

Шаста злякався. Ясна річ, той, хто бодай трішки знається на конях, нізащо не сплутає верхового огира з тягловою шкапою.

— Це наказ господаря, хай вам буде відомо! — відрізав Шаста. Але ліпше б він прикусив язика, бо вартівник у відповідь вліпив йому такого ляща, що хлопець ледве втримався на ногах:

— Маєш, малий паскудо! Може, це навчить тебе, як належить розмовляти з вільною людиною.

Проте більше ніхто ні про що їх не питав і мандрівники щасливо прослизнули в місто. Шаста ще кілька разів схлипнув від болю, але далі заспокоївся: він-бо звик і до гірших стусанів.

За ворітьми Ташбан виглядав зовсім не так, як звіддалік.