Тепер мандрівники опинились на розкішній вулиці побіля самої вершини пагорба. Неподалік височів палац Тісрока. Тут заклики звільнити дорогу лунали майже щохвилини.

— Дорогу! Дорогу! Дорогу! — прозвучало знову. — Дорогу Білому Королю варварів, гостю Тісрока (хай живе вічно)! Дорогу вельможам Нарнії!

Шаста намагався відступити убік і хотів розвернути Бругу, але навіть речисті нарнійські коні не здатні добре маневрувати у такій тисняві. Жінка, що стояла за Шастою, мала в руках ребристий кошик і добряче стусонула ним хлопця межи плечі: «Гой! Що ти робиш?!» Далі ще хтось ізбоку почастував його штурханцем. Хлопець на якусь мить розгубився і випустив із рук віжки. А люду було стільки, що голці ніде впасти. Шаста не міг навіть поворухнутись. У тлумі хлопець не зогледівся, як опинився у першому ряду. Зате йому було дуже добре видно все, що тут відбувалося.

Гості Тісрока виявились зовсім не схожими на всіх вельмож, яких дітям довелося бачити того дня. Із калорменців серед них був лише вістун — він ішов попереду і вигукував: «Дорогу! Дорогу!» Ношами гості не користувались, а йшли пішки. Було їх, здається, шість. Шасті ще ніколи не доводилося бачити таких людей. Усі вони були білолиці, як і він, а дехто мав ще й біляве волосся. Їхня одежа також нічим не нагадувала калорменську. Гості мали на собі короткі яскраві туніки, що сягали їм до колін: зелені, жовтогарячі або блакитні. Замість тюрбанів нарнійці носили сталеві або срібні шоломи, прикрашені дорогоцінним камінням, а на одному навіть були невеличкі крильця. Кілька юнаків ішли взагалі простоволосі. На поясах гостей висіли довгі прямі мечі, а калорменці переважно носили криві ятагани. Та й калорменці за будь-якої нагоди напускали на себе статечність і таємничість, а ці хлопці трималися спокійно і вільно.