…Буває так. Живе людина в неспокої, в муках — шукає якоїсь розгадки. Є очі — а нічого не бачить, є вуха — а німо навколо, існує світ — мінливий, безконечний, а темрява густою пеленою вкриває його. Людина в такі часи схожа на келих, сповнений по вінця рідиною: не вистачає краплі, щоб хлюпнуло назовні…

А коли трапляється така крапля — все змінюється у світі. Хаос думок і знань, що недавно ворушилися безладно у млі, тепер освітлюється потужним променем прозріння. Все стає на своє місце, з душі спадає тягар сліпоти, на небосхилі життя спалахують живі, тремтливі обрії, вагітні новим буттям і значимістю. Так сталося зі мною.

Жахливий розпач колись полонив мою душу. Я не хочу торкатись причин. Кожен знає, що життя — не лубочна картина, не свято, не відпочинок, а труд і боротьба, зльоти й падіння, зневір’я і тріумф. Все йде поруч — темрява і світло, зло і добро, великий смисл і безглуздя, породжуючи в мінливих поєднаннях многоголосу симфонію буття.