Микола не одразу зважився на цей крок. Перед тим було багато шукань, роздумів, сумнівів. Шлях до великої музики почався з дитинства, коли він побував на симфонічному концерті в Києві. Той вечір в Пролетарському саду врізався в свідомість хлопця навічно. Сплелося все в єдиному гармонійному акорді — темно-синє небо над Дніпром, задумливі каштани і дуби, принишклі люди і могутній прибій райдужних звуків.

Микола сприйняв тоді музику, як рідну стихію, як лебідь вперше сприймає воду, як сокіл— повітряний простір, як сліпонароджений — перші промені безмежного розмаїтого світу після щасливої операції.

Виконували Бетховена. Героїчну симфонію. Ураган мелодії переслідував Миколу, не давав спати, сплітався з його повсякденним життям, змушував мріяти. І вже в сьомому класі він безповоротно вирішив стати композитором.

Дехто з дорослих насміхався над ним, подейкував:

— Закортіло Миколі бути лірником. На легкий хліб потягнуло. В колгоспі, бач, йому важко.

Паличкою махати, звичайно, легше, ніж вилами гній накидати…

Микола не розумів, що часто в тих словах треба було шукати не безпричинну злобу, а багатовіковий біль за втраченими можливостями, гнів стихії, яку так довго тримали в полоні, не даючи їй достойної роботи. І хоч хлопця проводжали в Київ не лише глумливими, а й добрими, сердечними словами, він довго зберігав у душі гіркоту, образу і навіть мстиве бажання — довести насмішникам, що вони обмежені, грубі люди.

Та згодом плетиво образи, дитячої гордості і наївних бажань розвіялося назавжди. Добрий імпульс цьому дало останнє побачення з учителем співів Яковом Степановичем. Це було на третьому році навчання в консерваторії. Микола приїхав до рідного села на канікули. Йому передали, що Яків Степанович дуже хворий і незабаром помре. Микола відвідав його в невеликій хатині біля школи.

Надовго хлопець запам’ятав той вечір, висхлі руки вчителя, його ледве чутний голос і дивні, потойбічні очі. Погляд їх був прозорий, ніжний і вимогливий.