Я стояв зворушений, вражений… Не могилою, не таємницею смерті, що завжди витає над місцем поховання, не хвилюючим написом «солдат-композитор»… а квітами — такими дивними, любими, незрозумілими серед холодної, снігової ночі. Я ніби пробудився від якогось кошмару, в глибині душі почало народжуватися неясне розуміння великого символу, втіленого в це немудре поєднання: троянди на холодному граніті могили…

Я повернувся лицем до вітрюгана, глибоко вдихнув колюче повітря, сповнене сніговим пилом. Я розкрив своє серце, наболілу душу назустріч стихії і торжествуюче засміявся. Я сміявся всім тілом, всім єством над небуттям, над смертю, над темрявою, що недавно хотіла проковтнути мене…

Життя долає смерть! Чуєш, стихіє?! Я йду далі, в життя, назустріч людям.

Спереду світяться живі вогники. Звідти пахне димом і теплом. Там люди…

Я рушив до села, щоб скоріше побачити живе обличчя, щоб дізнатися про дивну могилу, розкрити її таємницю і кинути в воскреслу душу цілюще зілля життя.

Зліва — круча. Вона стрімко падає вниз, губиться в заметілі. Це ж я зайшов на берег, Дніпра, біля сусідського села. Ось перші хати, заметені аж під стріхи, широкий вигін, а на ньому велика будівля. Колись, ще як я був малим, тої будівлі не було. Напевне, клуб…

Кілька вікон світиться. Чути мелодію — ніжну, іскристу, сумовиту. Хтось грає на роялі. Невже так пізно концерт? Чи, може хтось учиться?

Я постукав у широкі двері. Мелодія затихла. Почувся гучний голос:

— Зайдіть!

Я відчинив двері, ввійшов до залу. І ніби одрізав себе од заметілі, від неспокійних дум, від страшного відчаю. Тиша, тепло і спокій огорнули мене.

Я струсив сніг з пальта, обмів валянки віником, що стояв біля порога. Оглядівся.

Зал був порожній. Лавки позсувані до стін. Певно, тут недавно танцювали.