— Я так, вуйку; бо він такий смішний в своїй претензіональності! Самі знаєте, що він всіх розумів не поїв, а проте такий вимагаючий! Але я властиво не повинна сміятися, воно більше сумно, як «смішно»! — І з тими словами промайнув мій погляд по тітці.

— Що це знову за поетична заява? — спитала вона з зимним, інквізиторським поглядом. — Тепер дівчині годі вибирати, ждати на самих докторів і професорів. Нехай богу дякує, коли навинеться й хто-небудь та подасть кусник хліба.

Це тикалось мене. Спеціально мене. Мов поборена, опустила я через хвилю покірно голову, а несказанно гірке почуття проникло мою душу.

— Це тобі, мабуть, не до смаку, що я тепер кажу, не правда? — говорила тітка з притиском дальше. — Ти за його не пішла би. Ну, на щастя, в такім випадку мали би ми рішуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би, може, на якого зачарованого князя, — шкода тільки, що їх уже нема. Врешті, я й справді не знаю, що тобі дає причину грати роль якоїсь «гордої». Ти, мабуть, щоденної боротьби о кусник хліба не бачиш, не розумієш, думаєш, що все, що є, так само собою приходить?

— Я, тітко? Я?! — вирвалось мені майже окликом з уст.

— Ти, ти! Ми не будемо вічно жити, і ти не будеш мати все охорону й родинну стріху. Наступить ще й така хвилина, коли з вдячністю будеш сягати за рукою такого «дурака»!

— Ніколи, ніколи! — відповідала я зворушено.

— Ха-ха-ха! Ніколи! І для чого ніколи, коли вільно спитати? Мабуть, тобі його становисько запідле?

— Становисько ні, але він сам, як чоловік, не має для мене нічого симпатичного. Він не має ані крихітки, напр., «тонкості» в собі. Чи ви ніколи не гадали, як страшно мусить житися при чоловіці, котрому не можна віддати ні серця, ні поважання? Тіточко! Я не могла би так жити! Моя натура, ціла моя вдача такі жадні якоїсь — як би то сказати? — тонкої коректності, якогось ніжного чувства. любові. — Тут і урвала я.