Округ мене шелестіли, шамрали смереки. тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. — З мене не вийде ніколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!.

Опісля гляділа я на мале містечко. Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати! — Я непотрібна, я камінь, з мене ніколи щось порядне не вийде! — виривалось з розпукою з моїх уст раз по раз, і гарячі, тяжкі сльози котились по лицю. — Бабусенько моя золота!.

Але то все минулося, і я стала «спокійна». Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаюся з ніким, лише тісно мені тут. Тісно й глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить мені душу. Щоби його задавити, щоб не завмерти, читаю в кождій вільній хвилині, читаю ночами. Між ними і мною росте пропасть. Вони всі завдають мені болю, свідомо й несвідомо, замучують мене безоглядно. Кожде слівце, що тітка промовить до мене, звучить болючо в моїй душі. А вуйко. о, він добрий, але чому він криється із своєю «любов'ю до мене». Чи мене не вільно любити?

Завтра кінчу двадцятий рік.

Як скоро минули літа, не лишаючи по собі ніякого сліду! Справді, безслідно, одностайно, як і всі дні та години, прожиті в пильнім безділлі. В мене лише виробилася сильна свідомість, що я тягар, над котрим добрі люди мусять і без любові мати милосердя! Без любові! Це те грізне слово, що лишило майже криваві сліди в моїм серці. Ні, ні, окрім моєї дорогої бабуні, не любив мене ніхто на світі!

Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого. Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось. не знаю ясно, чого., що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!. Я поринула би у щось цілою душею, так як тепер потопаю в кождій дрібній роботі цілою душею. Ах! Я хотіла би чогось!