взагалі - мислиш… Ну, а вся ця наша алхімія… Не такий чорт страшний, як його в кіноінституті малюють!…” Повірив у тебе, допоміг упевнитись у своїх силах, і ось, замість того щоб вести розкопки, вимучувати дисертації, сам гасаєш по світу, як “Летючий голландець”, і причиною все той же завжди захриплий від крику, від надсади твій перший учитель, який ніби передав тобі і затятість, і псвтолоііпу жадобу відтворити на плівці розвихрений життьовий макрокосм. Живеш, проймаючись почуттям, що справді знайшов себе в цій стихії, дедалі частіше сприймаєш довколишнє в чудернацькому мигтінні кадрів, і вони розпалюють тебе, твою невситенність, бо ти - їх ловець, розшифровувач, відбирач. З розшарпаними нервами, з жаданням майже фанатичним ладен гнатись за вподобаним кадром, добровільно висвятивши себе на цю вічну ловитву і навіть лаврів особливих не ждучи, - замість лаврів частіше здобуваєшся лиш на колюче глодиння, а короткі радості знахідок знову кінчаються невдоволенням.

“Лови! Лови кадр, Колосовський!” Впіймай і увічни! Зупини час на його шаленім скаку! Застав зупинитися мить - прекрасну чи навіть потворну. Чим не доктор Фаустус в його дерзновеннім бажанні? Кожну росинку життя, наймиттєвіший зблиск його зупини - і станеш чудодійником, бо осягнеш те, чого ще нікому не вдавалося осягнути. Та, невловне ніким, воно поки що й тобі не дається…

Нудьгуватимуть парочки, дивлячись твою одночастинну стрічку перед повнометражним коханням, нетерпеливитимуться, щоб швидше закінчилась твоя хроніка буднів. Ще одна новобудова в металевих каркасах, в холодності кранів… Комбайни, що вийшли на першу косовицю… Навіть у таке ти намагався вкладати душу. Поетична документалістика, вона ж таки можлива! Не хотілось, щоб хвилі банальностей затоплювали екран. Ти - документаліст, миттєвик, в тобі, здається, виробилась з часом навіть своєрідна психологія документаліста, людини-миттєвика. Йдучи крізь метелицю днів, ти відбираєш їх для екрана, дивишся на них мовби з майбутнього, камера твоя приборкує вихор, сам ти маєш бути об'єктивний, як бог.