Десь сім'я з дрібними дітьми, десь життя, яким він жив, а зараз тільки ями очей, ще здатних наповнюватися сльозою, підлобні провалля, з яких, може востаннє, лиш отим блиском сльози прозирає тайна людського життя… Він не шукає нашого співчуття, він змирений з найбільшим своїм горем, яке колись би потрясло, схвилювало б і нас, а зараз майже безсиле пробити важку липучу сонливість наших виснажених душ. Невже ми втрачаємо дар співчувати? Це було б найстрашніше. Холодна гора є для нас не просто місцем ув'язнення, жаховиськом табору, вона стає поняттям. Здається, вона, на те й розрахована, щоб розчавлювати, спустошувати, руйнувати людину. Так, неволя руйнує людину більше, ніж рани, ніж хвороби, ніж голод, в цьому я переконався тут. Найбільша небезпека, що її таїть проти нас Холодна гора, - це здатність робити нас байдужими один до одного, повергати в стан очужілості, роз'єднувати, обривати зв'язки між людьми. Ненавиджу власне безсилля і цю очужілість, яка не віщує добра. І я вдячний Решетнякові, який таки спромігся на слово: дораджує нещасному піти он туди, де клепають, де утворився вже цілий цех клепальників, - може, вдасться там хоч за обмотки виміняти консервну бляшанку.

А були ж ми людьми! Знали дружбу, ходили в атаки, вже з яскравістю галюцинацій ввижався мені той гарячий червневий день, коли з своєю штурмовою ротою я вдираюсь до Харкова зі сторони Білгородського шосе. Не лякала нас тоді смерть - хто був у бою, хто пережив щасливі екстази наступу, той розуміє цей стан… Тільки якщо вмерти, то саме у штурмі, на льоту, визволяючи рідне місто, - адже воно варте того… Це була майже ідея фікс: якщо кінець, то тільки так, десь отам, на майдані Дзержинського перед Держпромом, влетіти і впасти, як падали колись гінці - вісники перемоги - на майданах античних міст… Трохи картинно? Але ж і картинність чогось таки варта, якщо вопа готова підтвердити себе такою ціною - власним життям?, В кожному разі, тобі з тим юнацьким ідеалізмом, з тими хай навіть трохи честолюбними видивами легше було вставати в атаки… Чавили, чавили фашистську гидь, а тепер вона опинилась над нами на вишках.