Цього вечора мій колега теж, здається, не в настрої. Сидить у шезлонзі, курить, спідлоба розглядає екран штормової ночі. Хоч би постригся: патли стирчать з-поза вух, спереду чуб на лоба напущений, як у бітла.

- То на чому ж зупинимось? - питаю Сергія. - Цей пуд сценарної руди… Чи багато він нам радію дасть?

- Радію нема, є мотлох… - Сергій вживає ще різкіше слово.

Це в його манері: з плеча, зі всією категоричністю.

- Отже, даремно й читали? Змарновано час?

- А ви іншої думки? Ви щось знайшли?

Він глузує, бо таки є з чого… Схоже на те що це ремісницьке сценарне добро побувало вже не на одній студії… Коли там не йде, тоді його відфутболюють нам.

- Ну; а той, про льонарку?… Ти ж поліщук, а там є поліський кольор-локаль. Невже не помітив?

Сергій деякий час мовчить.

- Не кажіть мені про Полісся. Не кажіть про кольорлокаль!… - з болем майже викрикує він, а потім після паузи стишено: - Люди горять, замкнені в школі… Кінь виламується з палаючого сарая… Ніч така страшна: вогонь, стрілянина, крики… Лежу, як зайаеня, в бур'яні… дух зачаїв. Не ворухнись, бо прийдуть приколють! Пожежа гуде, крокви падають, кінь крізь полум'я стогне… Червоне, нічне, страшне, волаюче - ото і все, що звідти. Ото мій кольор-локаль…

Надовго він замовкає. Шкодую, що нагадав Сергієві про Полісся. То драма його дитячих літ. Малоліток партизанський, він випадком був тоді врятований від карателів… Почувається, що пережите й досі ранить його. Розмова наша після цього більше не клеїться. Так ні на чому й не зупинились. Виходить, не так просто знайти повноцінний сценарій… Досить на сьогодні. Спати. Може, щось вирине в снах.