— Звик, мабуть, союзничок одлежуватися. Тут не влежиш. Ранесенько — кар’єр, весь день, як у пеклі. Люди мруть, мов мухи. Привозять здорованів, а вивозять в рогожі. Ось так, земляче. Ну, та не журись, лягай спочивай. Скоро баланду на вечерю принесуть.

Він підступив до Михайла, прошепотів благально:

— Ну що там чути?

— Де?

— У нас. Ти коли попався? Давно?

— Навесні. Місяців півтора тому. На Кавказі…

— Господи, — застогнав Бояк, — аж куди німчура добрався. Та що ж йому — впину не буде? Кінець нам?

— Початок, — спокійно сказав Рішідева, всовуючи в голку нитку. Скинувши сорочку, він почав латати дірку на спині. Не підводячи очей, ще раз суворо проказав: — Початок…

— А ти хто? — здивувався Бояк. — Щось не наше. І не з союзників. Таких ще не бачив.

— Індія, — сказав Свамі.

— Здалека, — зітхнув Бояк. — А звідки ж знаєш, як і що? Просто — заспокоюєш?

— Ні. Я добре знаю історію…

— Якби-то, — прошепотів озираючись Бояк. — Якби ти правду сказав, дивний чоловіче! Твоїми устами Бог промовляє!..

— Може, й так, — лагідно відповів Свамі, перекушуючи нитку. — Всі ми діти його…

— То ти віруючий?

— Всі віруючі, — усміхнувся індус. — Нема невіруючих. Одні вірують в Бога, другі в сатану, треті в жорстоку силу, ще якісь — в людину, в її любов…

— Правду кажеш, — почухав потилицю Бояк. — Мудрий ти, хоч і молодий ще. А звідки по-нашому навчився?

— Вивчав. Я біля двадцяти мов знаю…

— О-о-о! — з пошаною мовив староста. — Головатий. Ну, влаштовуйтесь. Зараз принесемо матраци, потім — вечеря. І спати! Бо завтра на каторгу…

Староста почимчикував кудись вздовж барака. Біля нар метушилися полонені, слали матраци. Плив різноязичний гомін. Дехто, зморений важкою дорогою, одразу падав на постіль і засинав. Індус торкнувся пальцями Михайлового плеча, дружньо мовив: