— Ах, пане,— сказав він священикові, тільки-но побачив його,— цей добродій, що з вами, часом не пан Аппер?

— Ну то й що? — мовив священик.

— А те, що я вчора дістав найсуворіший наказ; пан префект прислав його з жандармом, який скакав цілу ніч,— ні в якому разі не пускати пана Аппера у в’язницю.

«- Я вам заявляю, пане Нуару,— відповів священик,— що цей приїжджий є пан Аппер. Чи ви визнаєте за мною право входити у в'язницю повсякчасно, вдень і вночі, в супроводі будь-кого?

— Так, пане кюре,— тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю.— Проте, пане кюре, в мене є жінка й діти, і, якщо на мене буде подана скарга, мене звільнять, а годує мене тільки служба.

— Мені теж було б дуже неприємно втратити парафію,— відповів добрий священик схвильованим голосом.

— Хіба ж можна рівняти! — жваво підхопив тюремник.— У вас, пане кюре,— це всім відомо,— вісімсот ліврів ренти з вашої земельки...

Ось які події, перебільшені й перекручені на двадцять різних ладів, вже два дні розпалювали всі лихі пристрасті в містечку Вер’єр. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка між паном де Реналем і його дружиною. Вранці він у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, ходив до кюре, щоб висловити йому своє крайнє незадоволення. У пана Шелана було ніяких покровителів; отже, він відчув, якими наслідками загрожує йому ця розмова.

— Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третім вісімдесятирічним священиком, якого усунуть з посади в цьому краї. Я тут уже п'ятдесят років; я хрестив майже всіх жителів міста, яке було лиш селищем, коли я сюди приїхав. Щодня я вінчаю молодих, так само, як колись вінчав їхніх дідів. Вер’єр — це моя сім'я; але й страх покинути його не змусить мене ані укласти угоду із сумлінням, ні керуватися у своїх вчинках чим-небудь, окрім нього. Коли я побачив новоприбулого, я подумав: «Цей чоловік, що приїхав з Парижа, може, й справді ліберал, бо їх тепер багато розвелось, але яке лихо може він заподіяти нашим біднякам і в'язням?»