Не минуло й хвилини, як по другий бік галявини щось затріщало, замиготіло між заростями. Із-за товстого дуба вистрибнули дві тіні. Мура мчала попереду, перебігаючи дорогу, а трохи ближче до мисливців, задерши хвоста, сунув здоровенний дикий кабан з високим карком, зрізаним ззаду, мов горб. Мура випередила звіра, подала голос і скочила до нього, щомиті готова відштовхнутись од землі, випроставши пружні ноги, стрибнути, щоб уникнути удару. Але передніми лапами вона попала в грузьке болото, прикрите шаром дубового листя. Це її погубило: рвучко повернувшись, кабан миттю вдарив ворога головою. В цей мент гримнув постріл. Звір здригнувся, підігнув передні ноги і впав, як уражений блискавкою.

Мисливці відчували обидва, що сталося щось лихе. Рушили швидко, але обережно – Старий тримав палець на курку, Янек – з довгим мисливським ножем у руці.

Кабан був мертвий. Мура лежала на боці, і з-під неї сочилася кров. Губи в собаки ще тремтіли, оскалюючи зуби. Старий став на коліна, поклав руку Мурі на голову. Відчував, як вона застигає під пальцями, як згасав в ній життя. І він сказав, звертаючись до собаки, сам до себе й до лісу:

– Шкода. Ти була добрим собакою, Муро. Цуценя, зачувши кров, попискувало в кишені.

– Сама в болото попала, – пояснив хлопець, хоч і не було в цьому потреби.

– Кожен може попасти.

Розгрібаючи мох і землю широким лезом ножа, Янек викопав продовгувату яму. Потім засипав Муру, а наверх прикотив замшілий камінь. На дубі зробив дві зарубки, щоб не забути місця. Засунув руку в кишеню, погладив Шарика, а потім вийняв його, поставив долі на листя. Дивився, як цуценя рухається – незграбно, широко розставляючи лапи, неспроможне ще збагнути, що сталося. І раптом, мов відлуння далекого пострілу, мов крик птаха з-над хмар, Янекові зринув спогад: руїни будинку, сморід згарища і побитої штукатурки.

– Зостався ти сам, Шарику.

– Ніхто не зостається сам. Таке з кожним може трапитись, – буркнув Старий. – Собака зостався в людей.