Велетенський кіт перевернувся через голову, ричання урвалося.

Ще мить обидва мисливці стояли нерухомо, чекаючи, поки думка зафіксує те, що вони побачили очима. Потім Старий сказав:

– Готовий. А все-таки зачепив мене пазуром. Янек тільки тепер помітив роздертий чобіт і пошматовані штани, темні від крові.

Старий сів на землю. Хлопець підійшов до нього, надрізав згори халяву, стягнув її до кісточки, а потім, розриваючи брунатно-зелений пакет, – такий, як у солдатів на фронті, – туго забинтував рану.

Мисливець поклав йому руку на голову. Обличчя у нього зблідло, губи посіріли:

– Дякую, Янеку.

– Що ви, Юхиме Семеновичу… За що? Хлопець рідко говорив так, бо тут, у горах, за добрих сто кілометрів од вершини Кедрової гори мисливця називали просто Старий.

– За життя спасибі.

– То я вам… – Янек урвав, не докінчивши. Надто багато довелося б говорити, щоб висловити все, а вони обидва звикли економити слова так само, як і патрони.

Цуценя, спотикаючись об гілляччя, обережно ступаючи по мокрому і слизькому листі, повільно йшло до тигра. Глибоко втягувало повітря, тремтіло, задні лапи підгинались од страху, але важка голова уперто тягнула його вперед. Інстинкт, що переходив з покоління в покоління разом з молоком матері, підказав йому, що ворог мертвий. Шарик зібрав усі сили, грізно загарчав і, припавши до задньої лапи поваленого велетня, почав шарпати зубками за шерсть.

– Дай-но малого.

Янек піймав цуценя за карк, підняв угору і подав Старому. У двох широких, позначених шрамами долонях Шарик помістився, як джміль у чашечці мальви. Семенович розкрив йому губи, заглянув у рот, а тоді почав чухати пальцем між вухами по мокрій од дощу шерсті.