– На урочистий бал саме час, а на відбій ранувато, – відповів Вест. – Скрізь руїни, міни, порт захаращений розбитими суднами, Треба все це…

– Ясно, – урвав Янек, – але головне, що ми відшукали один одного.

– Мій старий також уже написав. – Густлік витяг з кишені конверта, ляснув ним об долоню. – Мати вітає увесь екіпаж.

– А всього нема. – Григорій переламав і кинув через плече лозинку, яку досі крутив у руках. – Нема кому сказати нам, яка завтра погода.

Всі посмутніли. Шарик наставив вуха, перестережливо загарчав. Через руїни, шелестячи сухими стеблами торішніх бур'янів, підходила до них щупла, нестара ще жінка в чорній сукні.

– Пробачте, в мене син пропав. Маречек шестирічний. Чи ви його не бачили?

– Тут ніхто не проходив, – помовчавши, відповів Янек.

– Пробачте, то я піду. Рік тому пропав, вийшов на вулицю, піймали його – не повернувся. Маречек, шести- | річний, – відходячи, скаржилася сама до себе жінка, не чекаючи на відповідь.

Довго дивилися їй услід.

– Мені час, – Маруся підвелась. – На чергування треба одягти старого мундира.

– А перед танцями варто довше поспати, – докинула Лідка.

– Не скоро ще по цій війні проясниться, – сказав Янеків батько, коли вже рушили назад.

– Але Густлік має слушність, коли каже про відбій, – енергійно втрутився Григорій, – бо це вже близько. Я сам на світі, мов палець, жодна дівчина мене не хоче, але й собі планую, як жити по війні.

Йшли навпростець парами в той бік, де залишили на набережній шлюпку, переправившись через Мотлаву.

– Знайдеш таку, що тебе захоче. – Густлік обійняв грузина за плечі. – Завезу тебе під Студзянки до Черешняка і висватаю.

– Сільської не хочу.

– Ну, то підшукаємо тобі дівчину з Варшави. Віхура це влаштує, скажу йому, як повернеться.