– Люди! Рятуйте!

– Хай йому чорт! – вилаявся занепокоєний Густлік і перший зник у каналі, що вів під димар.

– Томашу, пильнуй оцих душогубів, – наказав Янек. Вхопивши пістолета, він кинувся за Єленем.

– Вогнику, що з тобою? – запитав Григорій, дивлячись на зблідле обличчя дівчини.

– Господи… – злякано проказав Томаш.

– Поранили. В останню мить ударив багнетом. – Маруся доторкнулася до липкої плями на лівому передпліччі. – Та це дрібниця, рана неглибока, до весілля загоїться.

Густлік виніс із підземелля худющого чоловіка з поголеною головою, в якому неважко було вгадати в'язня, що про нього казав Кугель. У закривавленій на грудях сорочці, у тикових штанях, з-під яких, мов висохлі патики, стирчали ноги, в дерев'яних черевиках, що ледве трималися па ступнях, втікач видавався химерною потворою. Лише темні, змружені від світла очі на блідому, немов у трупа, обличчі робили його схожим на живу людину.

– Вогнику, бинти! – покликав Янек, не знаючи ще, що дівчину теж поранено. – Хай йому грець, осколок моєї гранати…

Шарик ішов поряд. Німець з жахом стежив за кожним рухом пса, намагаючись захиститися рукою, яка безсило звисала вниз.

Санітарна машина, що їхала вгору головною вулицею Рітцена, була переповнена; поранені лежали на носилках, поставлених одні над одними, по троє з кожного боку. В задніх дверцятах, наполовину зрізаних снарядом, спустивши ноги, сидів молодий Шавелло і сперечався з Костянтином, який лежав на нижніх носилках і димів здоровенною самокруткою.

– Ви ж бачили мене в бою. Ну й що з того, що вказівний негнучкий, коли середній палець згинається.

– Не марудь, Иосифе. Ми в госпіталі не забаримося: перев'яжуть, а потім побачимо, що доведеться робити.

– Ось зараз вистрибну і повернуся в полк.

– Не стрибай, любий. Хто ж дядька відведе, дужим плечем підтримає? Чекай-бо, чекай…