– Механіку, – звернувся він до найстаршого за чином танкіста, і Саакашвілі, знов поклавши праску, став струнко, – о чотирнадцятій годині формуватиму танкову групу для спецзавдання. Об одинадцятій п'ятнадцять хочу бачити всіх членів вашого екіпажу на місці.

Густліків годинник саме наздогнав одинадцяту, й над самісінькою головою командира, з-поміж різьбленого листя винограду, почали вистрибувати одна за одною зозулі та хрипко верещати. Здивований генерал глянув на годинника.

– Дурниці. Слід його відрегулювати… – і замовк, бо, повернувши голову, побачив завішану годинниками стіну. – А це що таке? Спекуляція?

Дерев'яна зозуля крикнула востаннє, сховалася, і в кімнаті знову запала тиша. Порушив її Томаш своїм сильним, спокійним голосом:

– Таж вони незолоті й такі здорові, що з собою не візьмеш. Воєнні трофеї, громадянине генерал.

– Трофеї, кажеш? – задумався генерал. – Вкрадений війною час усім зараховується… Ну, гаразд, – махнув рукою. – Об одинадцятій п'ятнадцять знову зайду, – нагадав уже з порога.

Танкісти стояли ще струнко, прощаючися із штабними офіцерами, коли з-за одвірка обережно визирнув Кугель.

– Гер унтер-офіцер, – несміливо мовив він до Єленя.

– Підслухуєш?

– Ні в якому разі.

– Чого тобі треба?

– Хочу щось сказати.

– Про годинник?

– Ні. В цегельні сховався один німець. Він утік з концтабору в Крейцбурзі, там збройний завод.

– Послухайте! – гукнув Саакашвілі, який стояв задумавшись і насупивши брови. – Щось вам скажу…

– Добре, – обірвав його Єлень і звернувся до обер-єфрейтора: – Заспокой його, нагодуй і дай якийсь одяг.

Поплесказши Кугеля по плечу, легко виштовхнув його за двері, бо хотів знати, що скаже Гриць, і хотів попередити пожежу.

– Зважте, друзі! Начальство має до нас справу. Це означає, що танк дадуть…

– Горить, – показав Густлік на праску, з-під якої клубами валив дим.