Світозар недбало розчесав попелясте волосся, байдуже оглянув свою постать в дзеркалі і рішуче попрямував до дверей, що вели в центр будівлі.

Він увійшов до круглої зали. М’яке рожеве світло розливалося по приміщенню. В’юнкі рослини повзли по стінах до купола, розквітали великими блідо-фіолетовими дзвіночками. Від них віяв тонкий ніжний аромат.

За круглим столом сиділо кілька людей.

Коли Світозар зайшов, їхні обличчя одностайно повернулися в його бік. Хлопець широко, трохи винувато посміхнувся.

«Мої родичі точніші від мене», — подумав Світозар, схиляючись у вітальному поклоні. Вголос він сказав:

— Пробачте, я, здається, запізнився…

Його слова заглушив мелодійний дзвін. Це астрономічний годинник сповістив про схід сонця. Високий чоловік встав з-за столу, міцно обняв Світозара. Його сіро-блакитні очі м’яко усміхнулися. Це був Світозарів батько — Міровол.

— Ти точний, як завжди, — сказав він. — Це ми поспішили. Поздоровляю тебе з повноліттям, сину! Бажаю тобі ясності думки і великого знання!..

З-за спини Міровола виступила худенька струнка жінка з строгим круглим обличчям і стальними очима. На перший погляд можна було сказати, що вона дуже сердита. Але Світозар знав, що це тільки здається, а насправді його мати Леліока була надзвичайно ніжною.

— Поздоровляю, сину! — продзвенів голос Леліоки. — Бажаю тобі великої любові!..

— Поздоровляємо, брате! — вигукнули разом дві сестри, Ені й Тора, цілуючи хлопця в щоки з обох боків.

— Мужності тобі до кінця! — сказала Ені.

— Хорошої дівчини тобі — вірного товариша на все життя! — додала Тора.

Світозар почервонів, відмахнувся:

— Я про це не думаю. І ніколи не буду думати! — рішуче додав він, згадавши сумне прощання з Ліо.

— Прийде час, подумаєш! — лагідно усміхнулася мати, погладивши сина по плечу.

Світозар, стримуючи хвилювання, охопив сильними руками чотири рідних голови і пригорнувся до них.