— Авжеж, авжеж, — ствердив чорт зі слабкою надією. — На відповідний до бажання термін. Можна зовсім ненадовго, скажімо, на тисячу років.

Осмілівши, я взяв запалену сигарету і помахав нею перед свинячим рилом чорта.

— Е, ні, друже мій лукавий, не сподівайся! Я нізащо не піддамся на твої диявольські спокуси.

— А я й не сподіваюсь, — приречено мовив чорт. — Не буду я тебе спокушати, не буду, не турбуйся.

— Гм-м... — Мене здивувала й насторожила така поступливість. — Дозволь запитати: чому?

— Бо не можу, — щиро зізнався він. — Не вмію.

— Отакої! — Я був приголомшений. — Не вмієш? Але ж ти диявол-спокусник...

— Восьмої категорії, — уточнив чорт. — У царині спокуси я виявився цілковитим невдахою — надто вже я чесний та чулий, зовсім не пристосований до суворих реалій пекельного життя. — Він важко зітхнув і весь знітився.

За ним зітхнув і я, бо й сам був невдахою в земному житті й ніяк не міг пристосуватися до нього. Мимоволі я відчув якусь душевну спорідненність з цим бідолашним сином потойбіччя.

— А колись я вважався найздібнішим серед ровесників, — продовжував бідкатися чорт. — З відзнакою закінчив навчання, на відмінно пройшов практику, в буквальному розумінні цього слова зірки з неба хапав, був нагороджений почесною грамотою Його Сатанинської Високості — а це, знаєш, неабияка честь. Мій татусь, царство йому підземне, так пишався мною, так пишався, все мріяв колись побачити мене Темним Ангелом... Добре, що він не дожив до моєї ганьби.

— А що з тобою трапилося? — співчутливо поцікавився я.

— Сам бачиш, що! По закінченні вищого пекельного уніварситету імені Веліала я був призначений дияволом-спокусником другої категорії... І ось, скотився аж до восьмої.

— Яким чином?

— Відповідно до Статуту, — пояснив чорт, — за три невдалі спроби спокушення поспіль диявола-невдаху автоматично переводять на щабель нижче. Так я й потрапив до восьмої категорії.