Ні, її вразили не слова — слів дівчинка не могла точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але голос… Він був зовсім не схожий на інші… Такий лагідний, що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати…

— Тебе хтось скривдив?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

Він поспішно додав:

— Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.

Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися.

Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця. Хай уже краще її покарають.

— Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а Микола.

“Знає? Але звідки?”

— Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хочеш зі мною?

Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хотілося захистити од вітру.

“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не беруть…”

Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця. Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.