— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.

Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:

— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?

— Якийсь він дивний…

— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?

Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…

Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…

Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:

— Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: “Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент…”

Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину. Читала, що такі погляди — забобони, розумом доходила, а серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми — вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…”

І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не потрібна їжа — він заряджується від сонячних батарей, накопичує енергію і зберігає її в органах-акумуляторах. Але що йому треба?