А вiдтак - ось уу початок.

Була така свiтла нiч, якоу нiколи не бувас у детективних романах. У таку нiч хлопцi замiсть газированого нектару п'ють солодкi дiвочi поцiлунки. П'ють i не нап'ються!

I хлопцi срiбними крилами горнуть дiвчат до себе.

Золотi струни арф тчуть чарiвне мереживо небесних мелодiй. Тихо линуть звуки зоряних сфер. Зiрки переморгуються у музичних ритмах.

У хлопцiв дужi руки. Вони можуть нести дiвчат далеко-далеко. Аж до самого обрiю. Туди, де сходить осяйне сонце.

А можуть полетiти високо-високо i зiрвати коханiй зiрку першоу величини, на яку астрономи й досi тiльки заздро поглядають у телескопи. А коли кавалер не скупий, вiн несе дiвчинi цiле зоряне намисто.

- Азазеле, ти мене кохасш? - нiжно шепоче дiвчина.

- Про що й питати! - освiдчусться хлопець. - Ти моя найчарiвнiша комета, що спалахус i розсiюс пiтьму й морок... Ти мов веселка, зiткана з усiх кольорiв сонячного спектру... Ти примхлива гра тiнi i свiтла на казкових планетах подвiйних сонць... Хочеш, я кохатиму тебе цiлу вiчнiсть?

- Ой, правда?

- Щоб мою арфу грiм побив! Щоб моу крила блискавка спалила, коли брешу!

А далi солов'у слухають довгу й тасмничу морзянку поцiлункiв, яку ми можемо передати хiба що найщедрiшою багатокрапкою.

- Що то за хмарка пливе, Азазеле?

- Де?

- А он - понад лiсом...

- Господи! Це ж не хмарина, а божа перина! Не спиться старому, кари на нього небесноу немас! Катасться по парафiу опiвношник!.. Ану, хутенько ховайся за моу крила, щоб Всевидющий не побачив...

А з неба уже гримить Гучномовець:

- Азазеле, де ти?

- Ось я! - озивасться хлопець.

- А що там у тебе за крилами?

- Тiнь моя.

- Гарна тiнь твоя... Вродлива... Викапана праматiр рва... I що ти з нею робиш, Азазеле?

- Славлю iм'я твос!

- Як це?

- А от послухай...