Лишалося провести заключнi дослiди - визначити, яка саме речовина, що є в потиличнiй частинi, стимулює рiст бiлого звiра. Я здогадувався, що то за речовина. Та чи вистачить у мене часу i сил, щоб пiдтвердити свiй здогад?"

Семеновi захотiлося уявити, яким був учений, що залишив цi записи. Вiн почав лiпити в уявi його портрет з уривкiв спогадiв, iз забутих, загублених, розкиданих по закутках пам'ятi деталей iнших портретiв. Лоб - широкий, з залисинами... Густi брови... Прямий нiс з чiтко вирiзьбленими нiздрями... Але до таких нiздрiв не пiдходить такий нiс... Спершу Семен замiнив нiздрi на меншi... Тепер нiс не пасував до лоба. Тодi вiн змiнив форму носа, зробив його з горбочком, а нiздрi взяв попереднi. Для гармонiї довелося пiдвищити лоб... Так обличчя мало бiльш природний вигляд.

Семен робив у своїй пам'ятi пiдстановки i перестановки, як кримiналiсти роблять це на фотороботi. Старанно вибрав губи - твердi, рiвно окресленi й трохи примхливi... Чому примхливi? Чому вони з'явились у цього вченого, що втратив усе в пошуках iстини, в розкриттi таємницi? Губи були не просто знайомi Семеновi, а дуже, дуже знайомi. Вiн бачив їх тисячi разiв. Такi губи були у батька, тiльки вигинались вони м'якше i спокiйнiше. Такi губи вiн бачив, коли дивився на себе в дзеркало, але в них не було примхливостi. Майже не було...

Час зiзнатися собi - вiн знову згадує Євгена, губи брата...

Семен збагнув, що пам'ять тiшиться, жартує над ним. Вiн лiпить портрет, нiби пiдкоряючись логiцi записок, а насправдi згадує людину, перед якою схиляв голову i якiй заздрив з дитинства. Фоторобот, що ожив у його пам'ятi, був зручний - безвiдмовно корився бажанням, а вони розпоряджалися пам'яттю по-своєму.

"Ну що вдiєш, - сказав собi Семен, - Євген i справдi схожий на цього вченого..."

З глибини пам'ятi повiльно випливло знайоме обличчя гордовитого красеня, натхненне обличчя людини, яка спалювала себе в гонитвi за успiхом. Воно затулило фоторобот, але не злилося з ним.