Маршрут на вершину гори Ачукан був їм добре знайомий. Вiд їхнього табору лишалося ще метрiв п'ятдесят бiльш-менш крутого пiдйому, а далi йшов майже пологий гребiнь. Iди та милуйся горами. I погода була чудова. Дивовижна була погода того вечора. Поки Олiвейра й Амiка мудрували над вечерею, вiн вирiшив спочатку сам пройти отих п'ятдесят метрiв, пiдготувати їх для сходження дружини й доньки. I пройшов. Досить легко. I, вже помилувавшись краєвидом, що вiдкривався з виступу, на який вiн добувся, почав спускатися вниз... А ще пам'ятає, як з-пiд його ноги зiрвався лише один камiнь. Один-єдиний. Вiн тодi не помiтив, що до схилу пiдiйшла донька й чекає його з бутербродом у руцi - призом за сходження. Боже, який це був жах! Вiн навiть не почув її крику. Та й Олiвейра теж. Потiм вони проплакали над її тiлом усю нiч. Це була найстрашнiша нiч у його життi.

Амiку вони поховали у красивiй долинi одразу за хребтом, який виднiвся з вiкон їхнього будинку. Поховали поряд з могилою якогось iндiанського вождя. Ця дивовижної краси долина сниться йому мало не кожну нiч ось уже шiсть рокiв. А прокидається вiн пiсля тих снiв, як пiсля якихось жахливих видiнь.

- Чому ти мовчиш, Олiвейро? Тобi страшно?

- Нi, Мiко, - вона чомусь завжди називала його так, ще з того першого вечора, коли вони познайомилися. Тому й доньку назвали Амiкою, що iмена цi були близькими. - З тобою менi нiколи не страшно. Ти ж знаєш... Бувають, звичайно, хвилини. Проте я переборюю себе.

Вiн погладив її волосся, поцiлував у щоку. Вiн любив її так само, як i в молодостi. Майже так само. Хоча боявся зiзнаватися у цьому навiть самому собi.

- Усе буде гаразд, - зiтхнув Мiкейрос. - Усi лиха, якi могли спiткати нас, уже спiткали. I залишились вони там, у горах.