Всеволод Зинов'євич Нестайко

Загадка старого клоуна

РОЗДIЛ I

Здрастуйте!.. Я, мама, тато, дiд Грицько i бабуся Галя

Здрастуйте! Це я. Стьопа.

Хто я такий? Ну, для себе я - це я, звичайно. Я - та й годi. А для iнших...

Коли зранку я вмиваюсь у ваннiй i дивлюсь у дзеркало, звiдти на мене позирає капловухий веснянкуватий хлопець тринадцяти рокiв, з щербатим переднiм зубом, з карими усмiхненими очима, кирпатий i товстогубий, ще й з ямкою на бородi.

Таких облич нiбито й багато, але е в ньому щось таке, чого немає нi в кого.

Як каже мiй дiд Грицько: "Наче хто взяв, коли тебе було намальовано, та й провiв рукою i все змазав - порушив, так би мовити, симетрiю: одна брова вище, друга нижче, одна щока товстiша, друга худiша, i рот усмiхається якось на один бiк веселiше, нiж на другий".

Ранiш я не дуже придивлявсь, який я. Бо вмивався в сiнях над вiдром, i дзеркала там не було.

Взагалi в дзеркало я дивився, мабуть, один раз на три мiсяцi, коли наша сiльська перукарка. Феодосiя Макарiвна стригла мене машинкою "пiд нуль". А в iнший час моя "фотографiя" лише зрiдка мелькала менi то в ставку, то в калюжi, то в шибцi... Мелькала, не затримуючи на собi моєї уваги.

I оце тiльки тепер, щодня вмиваючись перед дзеркалом у ваннiй, я нарештi роздивився себе як слiд.

Я сказав вам, що в мене усмiхненi очi? То правда. У мене весела вдача. Про таких кажуть: "Покажи йому палець - i вже смiється".

Але тепер, дивлячись у дзеркало, я помiчаю в своїх очах якусь незвичну каламуть.

Наче щось там пригасло.

Наче хмарка набiгла на сонце.

Ви вже, мабуть, зрозумiли, що я жив у селi. I що тепер живу в мiстi.

А який, люди добрi, настрiй може бути в людинi, яка п'ять рокiв провчилася в однiй школi, в одному класi, де все було рiдне, знайоме, близьке - i учнi, i вчителi, i самi стiни, - i раптом її перекидають в iншу школу, в i пiшiй клас, де все чуже, незнайоме, далеке - i учнi, i вчителi, i самi стiни?!