Перша нiч, першi враження. Вони, як вiдомо, найгострiшi. Менi й досi в пам'ятi гомонить сельва. Цокотить, сюрчить, пищить, скрегоче, хихоче, верещить, трiщить, виляскує, дзижчить... I все це зливається, поєднується, сходиться в одне багатоголосся, одну симфонiю, що нею живе, надто нiчної пори, тропiчний лiс. Стоїш мов зачарований, заворожений, нiби тонеш у тому гомонi, плинеш разом з ним на невидимих крилах у невiдоме. Навiть дощ, що припустився на нiч, не в змозi зупинити чи заглушити голосiв, їх, здається, мiльйони. Чiткi, виразнi, неповторнi. Чому їх не записують, не увiчнюють, не демонструють перед аудиторiями? Адже мине час, електрична пилка ввiрветься в це зелене царство (це вже не за горами) i... Та не будемо провiщати, все в руках людини, колись же вона задумається, схаменеться, сумний досвiд Месопотамiї, що з волi людей втратила свiй рослинний покров i перетворилася в пустелю, змусить по-iншому, тверезо глянути на свої дiла й помисли. Зрештою, незалежно нi вiд чого, нi вiд яких станiв i прогнозiв, маємо вчитися розумiти природу, дружити з нею (а не боротися!), бо тiльки тодi зможемо забезпечити подальше iснування - своє власне i наступних поколiнь.
Ранок тихий, спокiйний. З дерев, неначе сльози, спадає роса. З гiлки на гiлку галасливо перепурхує дзьобастий птах, немов радiє бездощiв'ю i сонцю. Це - тукан. Вiн уже майже свiйський, може сiсти вам на плече, на голову або на стiл i покуштувати вашої страви. Свиноподiбний тапiр походжає серед жител, вишукує поживу. Якась схожа на кроля (тiльки шерсть - мов у нутрiї) звiрина пiдлiзла, понюхала черевики, холошi, зiп'ялася на ногу, знову принюхалась i неспiхом подибала далi. Вирує пiсля зливи рiчечка, притока Амазонки, на березi якої стоїть табiр. Вода брудна, червоняста, густа.