Недаром і Гамза задивився так, і його серце билося радістю, його очі горіли, любуючись. "І як ніхто досі не бачив сього чудовного місця? - думалося йому.- Важне місце. Тут безпремінно треба оселитися. Отам дворець поставити, туди геть служби, по горі і Пслу завести садок родючий. По той і другий бік гори у долинах оселити кріпацтво. Імення треба пригадати. Зелена горка абощо". І, повернувши коня, він повернув назад, у місто.

Молода Гамзиха устала якраз і в розкішному ранковому одягу дожидала чоловіка чай пити.

- Та й довго ви як загулялися сьогодні, - привітала вона його, вимитого, перерядженого у щоденний одяг.

- Ах, душко! Яке ми одкритіє зробили! - радо скрикнув Гамза і почав розказувати жінці свої походеньки. - Нащо нам і за границю їздити - своя Швейцарія під боком.

- То поїдьмо удвох. Поїдьмо?!- і питалася і разом настоювала пишна Гамзиха.

- Підожди, душко, дай дорогу проложити. Там такі нетрі! такі пущі!

Незабаром після того ціла сотня кріпаків з сокирами, заступами, лопатами були направлені на Зелену горку. Столітні дуби, зачувши уперше стук сокири, похилилися: не одному з їх довге життя вкоротила рука чоловіка. Наче побиті велетні, лежали вони по горі, по низу. Серед забутого місця пролягала широка дорога аж на гору. Грабарі зрівняли її, розгладили, хоч котись.

Гамза і Гамзиха не забарилися покататися: в один з хороших літніх вечорів, перед заходом сонця, легенька коляска, запряжена парою ситих жеребців, вивозила їх на гору.

- Ах, голубчик, какая прелестьі - одно викрикувала Гамзиха, не знаючи, де й на чому зостановити свій погляд.

На горі ще більше кричала і дивувалась Гамзиха. Гамза не потурав жінці: то доля жіноча дивуватися, а чоловіча - дива робити. Він задуманий ходив, розміряв ступнями гору і викладав, що і де вибудувати.