Менi в очi впала кароока туготiла дiвчина певно тому, що у всьому цьому сесiйному вертепi йшла обережненько попiд стiною сходiв i тягла великий стос книжок.

"Чому ж її, таку охайну i зграбну, не помiчав ранiше? Дивно..."

Та часу в мене на роздуми не було i я привiтався i назвав себе.

По її обличчю менi зразу стало ясно -- вона знала про мене i чекає моїх подальших крокiв. Тому й не тягнув iз всякими там поясненними i зразу ж запросив до себе.

Вона тiльки спитала, чи можна буде читати книгу. Ну, звичайно, можна. Яка тут може бути мова. Головне, щоб не дуже крутилась.

-- Я спокiйна, можу довго сидiти нерухомо.

I справдi, в перший день позування, тобто 23 червня 73 року, вона сидiла непорушно i читала досить товстий томик поезiї.

Про таку модель можна було тiльки мрiяти. Сiла i завмерла. Як на щастя, я дуже економно користувався своєю кульковою ручкою. Нi до того, анi пiсля того, нi в кого я подiбної кулькової рукчки, коричневого кольору, не бачив. Менi її ще в Києвi подарував один зальотний iєзуїт-мiсiонер. Казав, що на заходi стежать за моїми доробками. Я тодi над цим дiлом посмiявся. Але в травнi вже 92 зовсiм iнша людина з-за бугра сказала менi, що мої роботи мали тодi успiх. Може тому менi не давали дихати? Хоча й не били вiдверто.

На товстому крейдяному паперi коричнева паста йшла рiвненько-рiвненько, без жодної "галушки", що завжди буває навiть з найкращими кульковими ручками.

Першого дня ми не розмовляли. Я можу розмовляти без всякого зусилля пiд час сеансу. Але коли можна не розважати натуру рiзними базаринками, то працювати набагато легше.

Моїй моделi малюнок сподобався i ми домовились, що наступного дня я зайду до неї, бо вона ще не знає свого розкладу.

Кiмната моєї моделi була така ж гола, як i всi кiмнати 4 жiночого поверху. А де не бував -- там невiдомо менi, чи був там якийсь чисто жiночий затишок.