Нiщо за сотнi днiв.

Палав пiд заборолом

В очах неситий гнiв.

Та змалечку -- нi слiзки

В очах отих його.

Вiн мав куценькi мiзки,

А силу -- ого-го!

Крiзь морок i завiю

Мчав рицар Зеленжах.

Плекав вiн горду мрiю -

На всiх наводить жах.

Та що з тобою, мрiє,

Трапляється, бува,

Коли вже постарiє

Немудра голова!

Наш рицар, повний злостi,

На дужчого напав,

Та так старечi костi

Безславно в лiсi й склав.

Безславно свiт покинув,

А був же гордий -- страх.

Як жив, так i загинув

Пан рицар Зеленжах.

-- Браво, Хлопчачок! -- вигукнув прадiдусь i аж у долонi заплескав. -- Ти добре розкусив рицарiв такого гатунку. Вони були вбивцi за фахом i зналися на своєму ремеслi. Та навiть сотня трупiв -то ще не свiдчення героїзму. Послухай тепер мого вiрша. Старий начепив окуляри й прочитав iз звороту шпалер:

Балада

про ландскнехта у Фландрiї

Хоробрий ландскнехт-рубака

У Фландрiї в давнину

Ходив i мало не плакав -

Так шукав, неборак, вiйну.

Як мир -- ландскнехтовi тiсно:

Це ж найманий вам вояк;

Без воєн звитяжних, звiсно,

Вiн прожити не мiг нiяк.

Вiйни все нема й не чути...

Ландскнехт, мов який агент,

Надумав розвiдать майнути:

Може, з Брюгге воює Гент?

I ходить вiн, ходить, ходить,

Самотнiй, забутий всiма,

I Фландрiю вже переходить, -

А вiйни все нема й нема!

Вже геть стоптав черевики

I вдяганку всю подер

Та й заплакав:

-- Боже великий,

Що ж я маю робить тепер?

Аж тут негода настала,

Завихрився буревiй,

I на голову паморозь впала -

Йде ландскнехт -- бiлий дiд старий.

I враз бiля самого вуха

"Вiйна!" -- загув йому дзвiн.