Якби малий почав кричати чи пояснювати, може б старшi на нього й не звернули б уваги.

Та коли вiн став цюкати сокирою, старшi опинились i вмить все зрозумiли.

- Тихо! - Загорлав дядько Пiвень. - Тримайте так, а я зараз!!!

Вiн схопив свою нову сокиру, оголив лезо i полiз через передок воза.

I зависаючи правою ногою в трясовину, заходився сiкти сокирою по жердинi.

Робiтники напружились i щосили тримали воза, щоб вiн не порушився з гатки.

Ось, нарештi, жердина пiд сокирою трiсла. Люди та конi потягли, i вiз вилiз на гатку...

З великою обережнiстю, прислухаючись до кожного кроку, дядько i небiж провели останнiй вiз через порушену гатку.

Поки вони провели останнiй вiз iз начинням, на узвишшi уже ставили вози табором, випрягали коней, розкладали багаття.

Дядько аж почорнiв од злостi, що така халепа сталася, що доведеться затриматись на ночiвлю отут - бiля болота, щоб завтра плести з верболозу мостини i лагодити ту чортову гатку.

II. ШЛЯХ ДО ГРАДУ

За болотами пiшли сосновi лiси.

Тепер iшли через свiтлий сосновий лiс, що перебивався великими галявинами.

Кiлька разiв оддалiк бачили гостроверхi тини невеликих лiсових сiл. Стали їм i люди траплятися.

Подорожники i повозники з кiньми та поклажею, пiшцi з торбами й коробами. I всi поспiшали на пiвденний схiд, до славного стольного града.

Ось нарештi i вони дiстались до Iрпеня.

I тут пригода сталася, тiльки вже не з ними. На вiдмiлину наскочила здоровенна лодiя-берлина. На нiй до Києва везли брили рожевого каменю. З цього каменю робили прясла та веретена, фiгурки до гри в тавлеї, рiзнi невеличкi обереги для дiтей. Це Пiвник знав, але щоб отакi брили цього дорогого каменю вживати на будовi?! Це було неймовiрно!

П'ятеро гребцiв з берлини благали допомогти їм - швидше стягти лодiю з мiлини.

Дядько Пiвень, подумавши трохи, згодився. Тiльки спочатку перевiв через брiд на правий берег усi вози, а тодi вже заходився рятувати човна.