Пiвник пав перед нею навколiшки i почав прохати, щоб вона заступилась перед батьком та матiр'ю, i щоб вони вiдпустили його з дядьком до Києва.

- А дуже хочеш до Києва поїхати?

- Бiльше за все на свiтi!

Прапрабаба заплющила очi. Довго, довго мовчала, потiм її рука на головi хлопчика здригнулась i вона тихим, але твердим голосом проказала: "Пiди, поклич батька!", що без сумнiву значило - Пiвник поїде до Києва разом з дядьком Пiвнем.

I ось тепер з дозволу i благословення батька й матерi вiн мiг їхати до Києва разом з дядьком Пiвнем.

Нараз його посвистом покликали iз чагарiв. Хлопчина озирнувся - он за купою зеленi сховався дядько Пiвень. Вiн мовчки пiдманив пальцем до себе хлопчика.

I ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кошiль для вугiлля.

- Ось що. Пiвнику! Слухай уважно! Йдемо не по вугiлля. Йдемо по мед. А в кошелi всю снасть сховано. Не бiйся - я не злодiй. Ми йдемо не до липового гаю, а на старе болото. Ти добре знаєш - там, де сходяться землi боярська, княжа та сiльська. Там нiчия земля.

- Де ж там бортi? Там усе хирявий пiдлiсок та старi кривi сосни.

- Побачиш!..

I ось вони стоять пiд старою товстою вiльхою. Пiд ногами хлюпає руда болотна вода.

На чорнiй корi, невисоко над корiнням вирiзано дядькового знака здибленого коня.

Дядько повiсив кошiль на криву сосонку i витяг линву. На одному кiнцi мiцна рогулька, а на другому кiнцi - ще рогулька, i до неї припасован. дощечки.

Дядько прив'язав до мокрих постолiв залiзнi пазурi, обв'язався линвою, а стовбур обперезав сиром'ятним пасом. Вiдкинувся назад i почав рухатись по чорному стовбуру. Вiдкинеться на ременi, пiдтягне одну ногу, потiм другу, добре втискуючи залiзнi пазурi в кору, i швидко тодi вже випростовується, ослабивши ремiнь.

Пiвник внизу, задерши голову i затамувавши подих, приглядається до кожного поруху дядька .