Усікава вирішив подивитися на цей притулок, що стояв на пагорбі у престижному житловому районі Адзабу. Будинок виявився старим, але по-своєму привабливим. Крізь щілини у ґратчастих воротах перед парадними дверима з різьбленим склом видніла чудова клумба й просторий трав'янистий двір. На землю падала тінь великого дуба. Останнім часом такі будинки стали рідкістю.

Та на противагу мирному вигляду будинку засоби його охорони вражали надзвичайною суворістю. Кам'яна огорожа з колючим дротом зверху. Наглухо замкнені міцні залізні ворота, за ними — німецька вівчарка, що несамовито гавкала, коли хтось наближався. Кілька спостережних відео-камер. Вулицею повз будинок майже ніхто не проходив, а тому надовго зупинятись не годилося. У цьому спокійному житловому кварталі містилося кілька іноземних посольств. Якби така справді підозріла людина, як Усікава, тут вешталася, то на неї відразу хтось звернув би увагу.

«Однак охорона надмірна. Навряд чи вона повинна бути такою, навіть якщо йдеться про притулок для жертв насильства. Треба дізнатися якнайбільше про нього, — думав Усікава. — Хоч би якою була охорона, крізь неї треба пробитися. Тим паче якщо вона така сувора. Для цього доведеться придумати якийсь спосіб. Добре посушити голову».

Потім він згадав про карликів у розмові з Ондою.

— А про карликів ви чули?

— Ні.

Відповідь була трохи зашвидкою. Якби Онда раніше про них ні разу не чув, то принаймні на мить задумався б перед тим, як відповісти. «Карликів?» — подумки перевірив би звучання цього слова. А вже потім відповів би. Така реакція звичайної людини.

Виходить, цей чоловік уже чув слово «карлики». Чи розуміє його зміст і реальну суть — невідомо. У всякому разі, чує його не вперше.