Ми викликали дух моєї бабусi, бо духiв революцiонерiв та письменникiв побоювалися. Мою бабусю звали Орина Савiвна. Вона вiдповiдала нам те, що ми хотiли почути. Бабуся завжди була добра i, як каже мама, любила прибрехати задля благополуччя родини. Цим вона займалася й пiсля смертi.
Юлька залишається єдиною людиною, котра склала справжню пiсню на мою честь i спiвала її пiд гiтарний квадрат. I дивилася на мене очима, схожими на спiлий аґрус.
«Ти нiколи не будеш зi мною -
Пiдеш з ним вiдтепер до могили.
Посаджу попiд домом тополю,
I назву її так, як тебе охрестили.
Буду листям її милуватись,
З неї тiшитись кожної весни,
Обiймати її, цiлувати,
В нiй помреш ти i в нiй ти воскреснеш.
Я втамую їй спрагу водою,
На гiлля я мережки навiшу,
I завжди вона буде зi мною,
Аж допоки її не залишу.
А коли з очей скину хустину,
Не тебе я побачу - тополю.
Її пух (ним ворожать дiвчата)
Полетить десь в захмарене небо».
Вона грала та спiвала пiсню в дитячому садку, де ми любили збиратися вечорами i звiдки нас постiйно намагався випхати наш дiльничний iнспектор Василь, котрого тричi намагалися, але так i не спромоглися повiсити на гiлцi могутнього дуба статевозрiлi хулiгани. Тому вiн перетворився з простого дiльничного iнспектора на легенду. А легендам не мiсце в реальному життi, вони пiзнали вiчнiсть, а вiчнiсть отримала їх.
Юлька спiвала i грала, ми слухали, а потiм помiтили чорну кицьку, котра застигла в мiсячному сяйвi й слухала цю пiсню. Ми тодi дуже злякалися. А чорна кицька дуже повiльно подалася в кущi, коли Юлька поклала гiтару собi на колiна. «Це - знак», - сказала вона. I я знала, що це - Знак, Поганий Знак, i щось вiдбудеться. Врештi-решт ми не помилилися, щось вiдбувається завжди.