«Нормально», - вiдповiв вiн i хутко подався у бiк кас. В руках у нього нiчого не було. Нi кiльця ковбаси, нi пляшки, нi якого-небудь пакунка. «Пiй!» - заволала я, бо такий уже був у мене настрiй. «Пiю!» Вiн не озирнувся. Я склала руки рупором: «Чуєш, Пiю?! В мене теж усе нормально-о-о-о-о-о!» «Нор-маль-но!» Вiд мого голосу його, як недолугого богатиря вiд свисту Солов'я-Розбишаки, що розгулявся не на жарт, вiдносило все далi й далi до виходу. «Нормально? От уже й нi», - сказала незнайома бабця. Вона привiтно зиркнула на мене. В цьому поглядi так само не було нiчого дивного, хоча не можу пригадати, коли востаннє менi посмiхалися бабусi. Загалом же я маю вигляд бабусиної мрiї. Акуратна, зiбрана, вдягнута в щось подiбне на унiформу. Стара пантофля!

Опанувала я себе бiля каси, коли викладала на касовий ескалатор пляшку горiлки, пакуночок духмяного перцю-горошку, паковання пряженого молока та бляшанку консервованої кукурудзи. Супермаркетова стажерка «Коваль Олеся Петрiвна» гмикнула, бо уявила собi, що я можу зготувати з такого набору харчiв.

Я все це до того, що мене не дуже здивувало мовчання Семена. Вiн стояв, наче прибитий цвяхами до цегляної стiни, й тримав у руках дитяче вiдерце кольору скажених пожежникiв. Менi б замислитися, на що може очiкувати людина в центрi мiста, ховаючись за стiнами та притуляючи до себе дитяче вiдерце, о восьмiй ранку? Та - нi. Я настiльки звикла думати про себе, що iнших могла тiльки iдентифiкувати. Дякую й на тому, що вiрно.

Семена на минулому тижнi було звiльнено з нашої контори. Тобто його попросили пiти. Тобто сказали, що вiн, звичайно, вельми розумний, здiбний i дуже перспективний молодий чоловiк, i що його знання та досвiд були надзвичайно кориснi, але наша контора не варта того, щоб його велике iм'я було вписано в новий трудовий контракт. У такий спосiб у нас прийнято позбуватися людей. Справдi, урочисто? «Щоб людина не втратила гiднiсть», - каже Ернест, наш офiс-менеджер, чи, як зве його моя мати, «ваш кадровик».