Я iгнорувала танцi. Тому що я боялася. I того, що стоятиму пiд стiною, спостерiгаючи, як вiн обiймає когось iншого. I того, що буду з ним танцювати, а всi дивитимуться прямо на нас. I того, що потiм буде з нами. Що ж буде далi?

Моє життя дуже просте. Простiше за рецепт приготування торту, який моя мама зве «п'ять склянок». Склянка борошна, склянка цукру, склянка збитих яєць, склянка сметани, склянка манної крупи. Воно складається з роботи та приватного життя. Моє приватне життя вимiрюється дев'ятьма годинами сну, двома кiлометрами ранкової пробiжки, сорока хвилинами поїздки в метро та стокiлобайтною електронною поштою. Мабуть, у деяких людей реальне життя коротше за моє приватне.

Моя оселя простора. Тому що крiм мене та моєї мами в нiй нiхто не живе. Для двох людей, якi поважають особистий простiр одне одного, будь-яке примiщення буде придатним та затишним для самостiйно обраної самотностi. Ще в нас мешкає гранат, який саме зараз цвiте. Його квiтки схожi на червонi лiхтарики, що зваблюють промiнцi сонця, бо без кохання сонця гранат помре. А ще є iграшковий цуцик кольору вологого пiску на iм'я Паско Лi. В Паско м'який живiт, та й узагалi вiн не вiдзначається твердiстю характеру. Типова дзиґа. Лi вiн тому, що виготовлено його в Кореї, а придбала я його, мабуть, iз героїко-рятiвних почуттiв, щоб урятувати Паско Лi вiд корейських дiтлахiв, котрi за звичкою чи жартома могли б його зжерти. Вдячностi вiд нього я досi не дочекалася. А вдячнiсть для мене - не остання рiч.

Питання шосте в «одкровеннику», який був у кожної порядної дiвчинки шостого класу вiсiмдесятих рокiв двадцятого сторiччя. Товстезний зошит iз запитаннями, якi будь-яка американська дитина назвала б втручанням у приватнiсть.