Я з радiсним хвилюванням поклав рукопис собi на колiна. Зрозумiйте мене, я тримав докладний звiт про першу спiльну мiжзоряну подорож Небрехи та Азимута, власноручно занотований його вiрним штурманом! Оце поталанило...

Та ледве я з побожнiстю перегорнув першу сторiнку, як мало не впав з. стiльця вiд подиву.

Спостережливий хазяун пильно глянув менi в очi i спокiйно зауважив:

- Певно, вас бентежить той, на перший погляд, незбагненний факт, що рукопис незабутнього Азимута нашкрябано мосю власною рукою?

Я тiльки й годен був, що ствердливо хитнути головою.

- Дiйсно, це моя рука, - холоднокровне визнав капiтан Небреха. - Мiй почерк i справдi можна упiзнати навiть без графологiчноу експертизи. А мiж тим, у цiй невiдповiдностi мiж особою автора i рукописом немас нiчого дивного. Бачите, загалом Азимут був хлопець хоч куди, але на писанину страшенно ледачий. Його легше було примусити зжувати мiшок сухоу хлорели, анiж скласти хоча б маленьку телеграму. I от, коли я дав йому домашнс завдання пiдготувати оцей звiт, вiн, аби полегшити собi працю, набалакав його на магнiтофонну стрiчку. Згодом, на дозвiллi, я й переписав слово в слово його, треба визнати, вельми зухвалi теревенi, щоб в архiвi був хоч елементарний порядок. Знову ж таки, що записано пером, того не виволочеш волом.

Капiтан Небреха вмочив свою постiйнонедiючу авторучку у пiвлiтрову банку з чорнилом i замислено додав:

- I, знасте, я вчасно це зробив, бо ледве поставив останню крапку, як мишi оту стрiчку погризли...

Ось чому зараз, гортаючи неоцiненнi сторiнки правдивого Азимутового лiтопису, я з завмиранням серця думаю, що якби не оця далекоглядна завбачливiсть капiтана, людство й понинi не знало б однiсу з найдивовижнiших його пригод.