Береги острова позаростали деревами й кущами, а середина була гола, трав'яниста, з безлiччю великих кротовин. Шум вiтру поглинав i глушив усi звуки, хоч я був майже певен, що острiв безлюдний. Якiсь люди, може, тi, що залишили на пiску криваву пляму, вiдпливли звiдси перед вечором.

Та хоч я й знав, що сам на островi, все ж довго не мiг заснути, дослухаючись до шуму вiтру, шелестiння очерету й хлюпотiння хвиль на озерi, намагаючись розрiзнити серед цих звукiв вiдгомiн розмови або чиюсь ходу.

Нарештi мене стомило це чатування, i над ранок я поринув у мiцний сон.

Розбудив мене чийсь писклявий голос:

- Гей, громадянине, прокиньтеся!

Я вискочив iз спального мiшка, вистромив з намету заспане обличчя.

На пiщаному березi стояли поряд чотири байдарки, оснащенi нiмецькими моторами. Мiй намет оточили вiсiм рослих п'ятнадцяти- й чотирнадцятирiчних хлопцiв у гарцерському одязi: короткi штани, бiлi пояси й портупеї, а також бiлi шнури, що звисали з плеча. Отже, хлопцi належали до гарцерської служби руху. Обличчя у них були суворi.

Я вийшов з намету й випростався. Вiдразу ж один iз них зазирнув у намет i мовив:

- Сам один. Бiльше нiкого.

Щось не сподобалось менi в їхнiх обличчях, у тонi, яким заговорив хлопець.

- Чого вам треба? - неввiчливо буркнув я.

Наперед виступив, мабуть, їхнiй вожатий. Найнижчий на зрiст, але кремезний. Голос, як у пiвника.

- Громадянине, згорнiть свiй намет i поїдете з нами до гарцерського табору. Ви вкрали в нас три байдарки.

- Аж три? - здивувавсь я.

- Не жартуйте, громадянине. Справа серйозна.

- Я зрозумiв це з ваших грiзних облич, громадяни гарцери, - вiдповiв я. - Та все ж я з вами не попливу.