Степан Чарльзович: А от давайте так зробимо, — щоб у вас була така шия довга, такі лапи червоні і пір’я кругом? Шо мовчите? Отож, лебідь красівий як лебідь, а обізяна як обізяна. Шо нє ясно?

Свирид Опанасович: Та, все ясно. Бо кругом — інститут красоти (Цибає).

Степан Чарльзович: А Микола Гнатович такий гарний, як удав.

Все смеются. Весьма комфортная атмосфера. Маленький костёр тлеет на самом краю кручи. Внизу медитируют рыбаки. Они убивают комаров и курят махорку. Время от времени раздаются пожелания типа: „Щоб вони повиздихали, оті комарі!“.

Микола Гнатович: Та хіба ж це удав? Це — хатня ілюзія неоковирної природи. Ми з бабою милуємося ним як картиною.

Старик снимает со своей шеи жирную змею и вешает её на дикую яблоню. Друзья выпивают, пекут картошку и наслаждаются задушевными разговорами. Река течёт в закатную даль, отражая наших героев.

Свирид Опанасович: Миколо Гнатовичу, то не твоя баба йде?

Микола Гнатович: Як молода і гарна то, точно — моя.

Охотники на привале Перова смеются, появляется Приська.

Микола Гнатович: Сідай, стара, чарку вип’єш з козаками.

Пріська: Ой, Миколо, яка там чарка, ото приходю до дому, а Мотря Кіндратова і каже мені про рушники! А я: „Які рушники?“ А вона: „До Гальки Швидь діточки з города приїхали, то всього навезли — зять в Германії служить, то і коври, і сервіз, і люстру чеську, і кансерви: все ось що значить, діточки, то, мабуть і вам таке.“ А я: „Які діти, в нас зроду ніяких дітей не було, бо Бог не дав!“ А вона: „Гріх вам брехати!“ А я дивлюся — ой, лишенько! — один Потьомкін в золоті, другий в золоті, а килими — перські, а рушники — випрані, а в хаті чисто-чисто, як в лікаря, що я зимою їздила зуби вставляти, та ще в орла шапка червона. Отакої…