- Невже ти сам усе це?.. - стиха запитую Чорногору.

- Не захоплюйся, цi гномики та баби - не таке вже й високе мистецтво, - розгублено якось всмiхається Роман. - А ось для справжнього мистецтва таланту в мене, мабуть, не вистачить. Ну та нiчого, - кладе руку менi на плече. - Скульпторiв у нас у роду нiколи не було. Зате з давнiх-давен усi чоловiки були такими теслями та рiзьбярами, що iншi майстри заздрили їм.

- А чому всi вони обов'язково ставали тiльки теслями та рiзьбярами? - обережно обмацую руку "Баби-Яги". Я вже мав Романа за неабиякого скульптора, i його скептичне ставлення до своїх гномикiв розчарувало мене.

- Це важко пояснити. Наша родинна професiя, родинне захоплення. Пригадую, в дитинствi я нiколи не мiг спокiйно дивитися на деревину, яку батько заготовляв для рiзьбярства. Пiднiму якусь заготовку й одразу починаю прикидати, що з неї можна було б витесати та вирiзьбити. А як тiшився своїй першiй оздобленiй орнаментом тарелi! Мiй батько не раз казав менi: "Вчися бачити у деревинi красу, вчися розумiти дерево..." Те ж саме раджу й тобi. Будемо вчитися разом.

Заiнтригований його розповiддю, я повертаюся до своєї колоди-заготовки, що жалюгiдно лежить на невисокому дерев'яному настилi, i кiлька хвилин напружено вдивляюся в неї, намагаючись розгледiти її "красу i мудрiсть". Та, на жаль, бачу лише... колоду. А потiм переводжу погляд на Гномика, вирiзьбленого Чорногорою, i мене проймає уперте бажання довести, що теж зумiю витесати щось подiбне. Беру стамеску, молоток i починаю обережно окреслювати шию чоловiчка.

Десь через пiвгодини Роман знову пiдiйшов, уважно оглянув Гномика i поплескав мене по плечу.

- Ну от, бачиш: тепер iнструмент слухається тебе, як заправського майстра. Може, ти тiльки вдаєш, що нiколи не захоплювався рiзьбярством, га, хлопче?

- Ми живемо в степу. У нашому мiстечку нема жодного рiзьбяра.

- Нiчого. Вiдтепер буде... Одне слово, дошукуйся довершеностi, а я тим часом навiдаюся до хлопцiв, на будову.