Тайги в долинi нема, тiльки невеличкi острiвцi модрини i кедра, посеред яких сiрiють пiд призахiдним сонцем кострубатi вершини скель, що здалеку здаються дахами казкових замкiв. А праворуч - гребiнь невисокого хребта, який пiдступає до нашого берега рiчки, утворюючи вузеньку ущелину. Сонце зависло над нею мiж двома скелями, як палаючий човен, що застряг мiж кам'яними брилами i тепер догоряє там, покинутий напризволяще.

Я вже знаю, що, пройшовши путiвцем, прокладеним попiд скелею, невдовзi опинишся у досить великому мисливському селищi Еймон, де живуть мисливцi, рибалки i заготiвельники лiсу. А одразу за селищем знаходиться лiсокомбiнат, з якого до Нордана привозять дошки, балки, вiконнi рами i взагалi всю, як каже батько, "столярку". А ще я дiзнався вiд Чингiса, що Еймон - одне з найбiльших поселень у цих горах. У ньому вiддавна живуть нанайцi, якути й евени. I що там, за скелею, неподалiк рiчки, стоїть хатина Аяна Куруна, дiда Чингiса, Вiчного Мисливця. Вiн-бо й справдi найстарiший з усiх мисливцiв, якi полюють по навколишнiй тайзi.

Згадавши про дiда Чингiса, я скоса зиркаю на Романа, а потiм врештi-решт наважуюся:

- Пам'ятаєш, - кажу, - ти обiцяв, що поїдемо до Вiчного Мисливця, щоб розповiв про Шаманську печеру?

- Я все пам'ятаю.

- I попросимо, щоб повiв до неї.

- I таки попросимо, - киває Роман.

Сьогоднi вiн настроєний жартiвливо i це менi не подобається. До таємницi Шаманської печери я ставлюся серйозно. I хочу, щоб так само ставився до неї Роман.

- I коли ж ми пiдемо? Може, завтра? Саме недiля.

- Завтра - нi. Наступної недiлi - це вже реально.

- Чому не завтра? - наполягаю на своєму. I раптом дивлюся й очам своїм не вiрю: до школи наближається Чингiс i якийсь приземкуватий лiтнiй чоловiк з рушницею за плечем.

Я штовхаю лiктем Романа. Вiн глянув у той бiк, куди я показую, i пiдхопився.