Я негайно виправив його мимовiльну похибку i, весело мугикаючи модну мелодiю, подався голитися. Але коли капiтан Небреха погукав мене на ранкову каву i я зайшов до вiтальнi, то мало не остовпiв: портрет знову висiв догори ногами!

- Капiтане, - вражено запитав я, - навiщо ви чiплясте портрет униз головою?

У вiдповiдь Небреха суворо вирiк:

- Бо я нiкому не дозволю фальсифiкувати iсторичнi подiу.

Я розгубився.

- Яка ж тут фальсифiкацiя? Хiба насправдi вашi вуса не зверху, а протез не знизу?

- На Землi це дiйсно так, - незворушно вiдповiв капiтан. - А от на планетi двоголових, звiдки я привiз на згадку цей унiкальний портрет, все було навпаки. Авжеж! Ви б нинi не мали честi бачити мос зображення догори ногами, а вченим не пощастило б спостерiгати раптовий спалах понадновоу зiрки...

Я слухав його i мовчки пишався своум новим творчим успiхом. Адже це я хитрими запитаннями примудрився викликати Небреху на вiдверту розмову. Нiякий практикант такого б не устругнув.

Тим часом Небреха присунув до себе люльку i гаман з тютюном, а я поклав на столик (як я згодом довiдався, предмет настiйних зазiхань з боку Музею космiчних мандрiв) грубезний блокнот та авторучку, бо чисто забув про отi осоружнi сто плюс п'ятдесят. I правильно зробив: хiба ж вкладеш розповiдь капiтана Небрехи у прокрустове ложе куцого iнтерв'ю?

Аж ось - нарештi! - мiжзоряний вовк упорався з люлькою, звикло оточив себе димовою завiсою, звiдки й долинув його басовитий голос:

- Передусiм, мушу зазначити, що на планету двоголових ми натрапили зовсiм випадково. Зважте, про неу й натяку не було у жодному з додаткiв до зоряних каталогiв. Якби моя рiшучiсть зрадила менi хоч на хвилину, про цю заселену нещасними аборигенами планету й досi б не чули. Мешканцi уу неспроможнi були навiть послати у простiр сигнал бiди, бо всi сигнали ламалися, як сiрники, i уламки радiохвиль падали на мiсцеве невидиме свiтило.